Сучасна українська історіографія (90-ті рр. ХХ ст. – до сьогодні)

Період з початку 1990-х років до 2019 року став визначальним для розвитку української історіографії. Здобуття Україною незалежності у 1991 році відкрило нові можливості для переосмислення національної історії, впровадження нових методологічних підходів та розширення тематики досліджень. Цей час характеризується активними пошуками нової концепції історії України, методологічним плюралізмом та інституційним розвитком історичної науки.

Розробка нової концепції історії України

Після проголошення незалежності України перед істориками постало завдання створення нової концепції національної історії, вільної від ідеологічних нашарувань радянського періоду. Ключовими аспектами цього процесу стали:

• Переосмислення ролі України в світовій історії
• Відмова від марксистсько-ленінської методології
• Акцент на державотворчих процесах та національно-визвольних рухах
• Вивчення раніше заборонених тем (Голодомор, репресії, дисидентський рух)
• Інтеграція української історії в європейський та світовий контекст

Важливу роль у формуванні нової концепції відіграли праці таких істориків, як Ярослав Грицак, Наталія Яковенко, Станіслав Кульчицький, Олексій Толочко та інші. Їхні дослідження сприяли переоцінці ключових подій української історії та формуванню нового наративу національного минулого.

Методологічний плюралізм історичної науки в умовах незалежності

Одним з найважливіших здобутків української історіографії в період незалежності став методологічний плюралізм. Відмова від монополії марксистсько-ленінської методології відкрила шлях для впровадження різноманітних теоретичних та методологічних підходів. Серед них:

1. Цивілізаційний підхід, який розглядає історію України в контексті взаємодії різних цивілізацій (праці Юрія Павленка, Леоніда Залізняка).

2. Соціокультурний підхід, що акцентує увагу на культурних та соціальних аспектах історичного розвитку (дослідження Наталії Яковенко, Ярослава Грицака).

3. Антропологічний підхід, який зосереджується на вивченні повсякденного життя та ментальності людей минулого (роботи Олени Стяжкіної, Наталі Старченко).

4. Мікроісторичний підхід, що передбачає детальне вивчення окремих подій, явищ чи осіб (дослідження Юрія Мицика, Віктора Брехуненка).

5. Гендерний підхід, який розглядає історичні процеси крізь призму гендерних відносин (праці Оксани Кісь, Марти Богачевської-Хом’як).

Методологічний плюралізм сприяв розширенню тематики досліджень та збагаченню історичного знання, дозволяючи розглядати історичні події та процеси з різних перспектив.

Наукові установи й історичні періодичні видання у незалежній Україні

Період незалежності характеризується активним розвитком інституційної структури історичної науки. Ключову роль у цьому процесі відіграли:

1. Інститут історії України НАН України, який залишається провідним центром історичних досліджень. Під керівництвом академіка Валерія Смолія інститут здійснив низку фундаментальних проектів, зокрема видання багатотомної “Енциклопедії історії України” (2003-2013).

2. Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України у Львові, який став важливим центром досліджень з історії Західної України.

3. Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України, що зосередився на публікації історичних джерел та розвитку джерелознавства.

4. Український інститут національної пам’яті, створений у 2006 році, який відіграє важливу роль у формуванні державної політики пам’яті.

Значно розширилася мережа історичних періодичних видань. Серед найважливіших можна виділити:

– “Український історичний журнал” (видається з 1957 року, але зазнав суттєвих змін після 1991 року)

– “Україна модерна” (заснований у 1996 році)

– “Критика” (заснований у 1997 році)

– “Український гуманітарний огляд” (виходив у 1999-2013 роках)

– “Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник” (заснований у 1998 році)

Ці видання стали важливими платформами для публікації нових досліджень та дискусій з актуальних питань історичної науки.

Основні тенденції й перспективи історичних досліджень історії України

У період з 1990-х до 2019 року в українській історіографії можна виділити кілька ключових тенденцій:

1. Інтенсивне вивчення раніше заборонених або замовчуваних тем, зокрема Голодомору 1932-1933 років, сталінських репресій, українського визвольного руху 1920-1950-х років. Важливий внесок у дослідження цих тем зробили Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал, Володимир Сергійчук.

2. Переосмислення ключових подій української історії, зокрема періоду Київської Русі, козацької доби, національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Значний внесок у цьому напрямку зробили Петро Толочко, Віктор Горобець, Владислав Верстюк.

3. Розвиток регіональних досліджень, що дозволило глибше вивчити особливості історичного розвитку різних регіонів України. Важливу роль у цьому відіграли праці Ярослава Дашкевича, Ярослава Ісаєвича, Володимира Кравченка.

4. Інтеграція української історії у світовий контекст, що проявилося у збільшенні компаративних досліджень та вивченні міжнародних зв’язків України. Цей напрямок розвивають Леонід Зашкільняк, Степан Віднянський, Наталія Яковенко.

5. Розвиток міждисциплінарних досліджень, що поєднують методи історії з соціологією, антропологією, культурологією. Цей підхід представлений у працях Наталії Яковенко, Ярослава Грицака, Олени Стяжкіної.

Перспективи подальшого розвитку історичних досліджень в Україні пов’язані з:

– Подальшою інтеграцією української історіографії у світовий науковий простір

– Розширенням міждисциплінарних досліджень

– Впровадженням нових методів обробки та аналізу історичних даних, зокрема цифрових технологій

– Поглибленням досліджень соціальної та культурної історії

– Розвитком публічної історії та посиленням взаємодії між академічною наукою та суспільством

Таким чином, період з 1990-х до 2019 року став часом суттєвих трансформацій в українській історіографії. Відмова від ідеологічних обмежень, методологічний плюралізм та інституційний розвиток створили умови для переосмислення національної історії та інтеграції української історичної науки у світовий контекст. Незважаючи на певні проблеми, зокрема недостатнє фінансування та політизацію окремих історичних питань, українська історіографія продемонструвала значний потенціал для подальшого розвитку та здатність відповідати на виклики сучасності.

Залишити коментар

Опубліковано Максим на 13 07 2024. Поданий під Історія. Ви можете слідкувати за будь-якими відповідями через RSS 2.0. Ви можете подивитись до кінця і залишити відповідь.