Історична наука середини ХІХ – початку ХХ ст.

Формування народницької історіографії. Народ як об’єкт історичної науки

Середина ХІХ століття ознаменувалася значними змінами в українській історіографії. Цей період характеризується формуванням народницького напряму, який став домінуючим у вітчизняній історичній науці другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Основною ідеєю народницької історіографії було зосередження уваги на історії народу, а не держави чи правлячих еліт.

Народницька історіографія розглядала народ як головний суб’єкт історичного процесу. Історики цього напряму прагнули дослідити соціально-економічні умови життя простого народу, його культуру, звичаї та вірування. Вони вважали, що саме народні маси є рушійною силою історії та носіями національної ідентичності.

Характерними рисами народницької історіографії були:

• Увага до соціально-економічної історії
• Дослідження фольклору та етнографії
• Критичне ставлення до діяльності еліт
• Романтизація козацтва як втілення народного духу
• Пошук історичних коренів української нації

Народницька історіографія відіграла важливу роль у формуванні національної свідомості українців та розвитку української історичної науки.

Історичні погляди Т. Шевченка та П. Куліша

Тарас Шевченко (1814-1861) та Пантелеймон Куліш (1819-1897) були не лише видатними літераторами, але й зробили значний внесок у розвиток української історичної думки.

Тарас Шевченко у своїх поетичних та прозових творах часто звертався до історичної тематики. Його бачення української історії було глибоко емоційним та романтичним. Шевченко ідеалізував козацьку добу, розглядаючи її як період свободи та національної гідності. Особливу увагу він приділяв народним повстанням, зокрема гайдамацькому руху (поема “Гайдамаки”, 1841). Шевченко критично ставився до російського самодержавства та його політики щодо України, що яскраво відображено в його поемі “Сон” (1844).

Пантелеймон Куліш, на відміну від Шевченка, мав більш академічний підхід до історії. Він був автором численних історичних праць, серед яких “Записки о Южной Руси” (1856-1857) та “История воссоединения Руси” (1874-1877). Куліш прагнув до об’єктивного висвітлення історичних подій, критично оцінюючи як позитивні, так і негативні аспекти української історії. Він переглянув романтичне уявлення про козацтво, підкреслюючи його руйнівну роль у деяких історичних процесах. Куліш також приділяв велику увагу культурній історії України, досліджуючи розвиток літератури та освіти.

М. Костомаров – видатний дослідник історії козацтва й Гетьманщини

Микола Костомаров (1817-1885) був одним з найвидатніших українських істориків ХІХ століття. Він зробив значний внесок у дослідження історії козацтва та Гетьманщини, а також у розвиток української історіографії загалом.

Костомаров був одним із засновників народницького напряму в українській історіографії. Він розглядав народ як головну рушійну силу історії та приділяв велику увагу вивченню народної культури та менталітету.

Основні праці Костомарова з історії козацтва та Гетьманщини включають:

– “Богдан Хмельницький” (1857)
– “Руїна” (1879-1880)
– “Мазепа” (1882)
– “Гетьманство Юрія Хмельницького” (1868)

У цих роботах Костомаров детально досліджував політичні, соціальні та культурні аспекти козацької доби. Він розглядав козацтво як унікальне явище української історії, що втілювало народні прагнення до свободи та справедливості.

Костомаров також зробив значний внесок у розвиток джерелознавства. Він активно використовував архівні матеріали та критично підходив до їх аналізу. Його праці базувалися на широкому колі джерел, включаючи документи, літописи та фольклорні матеріали.

В. Антонович як історик, археограф, археолог й етнограф України

Володимир Антонович (1834-1908) був видатним українським істориком, який зробив значний внесок у розвиток різних галузей історичної науки. Його діяльність охоплювала історію, археографію, археологію та етнографію.

Як історик, Антонович приділяв велику увагу дослідженню козацтва та шляхти на українських землях. Його праця “Исследование о козачестве по актам с 1500 по 1648 год” (1863) стала важливим внеском у вивчення ранньої історії козацтва. Антонович також досліджував історію міст, зокрема у праці “Исследование о городах в Юго-Западной России по актам 1432-1798” (1870).

У галузі археографії Антонович здійснив видання багатьох важливих історичних документів. Він був одним з ініціаторів та редакторів серії “Архив Юго-Западной России”, яка містила численні документи з історії України XVI-XVIII століть.

Антонович також зробив значний внесок у розвиток української археології. Він провів численні археологічні розкопки, зокрема досліджував курганні поховання на території України. Його праця “Раскопки в стране древлян” (1893) стала важливим внеском у вивчення давньої історії України.

У галузі етнографії Антонович досліджував народні звичаї, вірування та фольклор. Він був одним з ініціаторів створення етнографічного музею при Київському університеті.

Наукові установи Наддніпрянської України. Діяльність Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів

У другій половині ХІХ століття в Наддніпрянській Україні активно розвивалися наукові установи, які відігравали важливу роль у розвитку історичної науки. Особливе місце серед них займала Київська Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, створена у 1843 році.

Комісія була заснована з метою збирання, вивчення та публікації історичних документів, що стосувалися історії України. За час свого існування (1843-1921) Комісія опублікувала велику кількість важливих історичних джерел, зокрема:

– “Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов” (4 томи, 1845-1859)
– “Архив Юго-Западной России” (35 томів, 1859-1914)

Діяльність Комісії мала величезне значення для розвитку української історіографії. Вона не лише зібрала та опублікувала велику кількість історичних документів, але й сприяла формуванню нового покоління українських істориків.

“Київська старовина” – перший журнал наукового українознавства

“Київська старовина” (1882-1906) була першим науковим журналом, присвяченим комплексному вивченню України. Журнал видавався в Києві і відіграв важливу роль у розвитку української історичної науки та українознавства загалом.

На сторінках “Київської старовини” публікувалися наукові статті з історії, археології, етнографії, фольклористики та інших галузей українознавства. Журнал також друкував історичні документи, мемуари та рецензії на нові наукові праці.

Серед авторів “Київської старовини” були такі видатні українські вчені як Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Орест Левицький, Дмитро Багалій та багато інших.

“Київська старовина” відіграла важливу роль у формуванні української національної свідомості та розвитку української науки в умовах російського імперського панування.

Теоретичні і методологічні засади наукової творчості М. Грушевського. “Історія України-Руси” – фундаментальне дослідження середньовічної і ранньомодерної історії України

Михайло Грушевський (1866-1934) був видатним українським істориком, чия наукова діяльність мала величезний вплив на розвиток української історіографії.

Теоретичні та методологічні засади наукової творчості Грушевського базувалися на поєднанні позитивістського підходу з елементами народницької історіографії. Він прагнув до об’єктивного висвітлення історичних подій, спираючись на широке коло джерел та критичний аналіз.

Основні методологічні принципи Грушевського включали:

1. Концепцію безперервності української історії від найдавніших часів до сучасності.
2. Ідею про самобутність українського історичного процесу.
3. Увагу до соціально-економічних факторів в історії.
4. Використання міждисциплінарного підходу, поєднання історії з археологією, етнографією та іншими науками.

Головною працею Грушевського стала “Історія України-Руси” – монументальне дослідження, що охоплює історію України від найдавніших часів до середини XVII століття. Ця праця, що складається з 10 томів (1898-1936), стала фундаментальним дослідженням середньовічної та ранньомодерної історії України.

У “Історії України-Руси” Грушевський:

– Обґрунтував концепцію окремішності української історії.
– Детально дослідив політичну, соціальну та культурну історію України.
– Переглянув багато усталених історіографічних схем.
– Ввів до наукового обігу велику кількість нових джерел.

Праця Грушевського мала величезний вплив на розвиток української історіографії та формування національної історичної свідомості.

Формування державницького напряму в історіографії. В. Липинський та його концепція розбудови Української держави у середині XVII ст.

На початку ХХ століття в українській історіографії почав формуватися державницький напрям, який на відміну від народницького, зосереджував увагу на проблемах державотворення та ролі еліт в історичному процесі.

Одним з найвидатніших представників державницького напряму був В’ячеслав Липинський (1882-1931). Його праці мали значний вплив на розвиток української історичної та політичної думки.

Основні ідеї Липинського щодо розбудови Української держави у середині XVII ст. викладені в його праці “Україна на переломі 1657-1659” (1920). Ключові аспекти його концепції включають:

1. Роль еліти (козацької старшини) у процесі державотворення.
2. Значення зовнішньополітичних факторів у формуванні української державності.
3. Важливість створення сильної монархічної влади для забезпечення стабільності держави.
4. Необхідність соціальної та національної консолідації для успішного державотворення.

Липинський розглядав Українську козацьку державу середини XVII ст. як спробу створення незалежної української монархії. Він критично оцінював роль демократичних елементів у козацькому устрої, вважаючи, що вони послаблювали державу.

Концепція Липинського мала значний вплив на розвиток української історіографії та політичної думки. Вона стала альтернативою народницькій історіографії та сприяла більш комплексному розумінню процесів українського державотворення.

Таким чином, період середини ХІХ – початку ХХ століття був надзвичайно важливим етапом у розвитку української історичної науки. Він характеризувався формуванням нових напрямів історіографії, розширенням тематики досліджень, розвитком наукових установ та становленням професійної історичної освіти. Праці істориків цього періоду заклали фундамент для подальшого розвитку української історичної науки та відіграли важливу роль у формуванні національної свідомості українців.

Залишити коментар

Опубліковано Максим на 13 07 2024. Поданий під Історія. Ви можете слідкувати за будь-якими відповідями через RSS 2.0. Ви можете подивитись до кінця і залишити відповідь.