Українська історіографія у другій половині XVII – XVIII століття

Характерні риси розвитку історіографії в добу Гетьманщини

Період другої половини XVII – XVIII століть був надзвичайно важливим етапом у розвитку української історіографії. Це був час, коли українська державність у формі Гетьманщини досягла свого розквіту, що значно вплинуло на розвиток історичної думки та літописання.

Основними рисами історіографії цього періоду були:

• Зосередження уваги на козацькій тематиці та історії Гетьманщини
• Розвиток козацько-старшинського літописання
• Поєднання літописної традиції з елементами наукового підходу
• Використання широкого кола джерел, у тому числі іноземних
• Формування національної історичної свідомості

Історики цього періоду прагнули не лише зафіксувати події, а й осмислити їх, знайти причинно-наслідкові зв’язки та зробити власні висновки. Це був важливий крок у розвитку української історичної науки.

Хроніки. «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича

Одним з найвизначніших творів цього періоду стала «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, написана у 1672-1673 роках. Феодосій Софонович (бл. 1605-1677) був ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві та відомим церковним діячем свого часу.

Його «Хроніка» складається з трьох частин:
1. «Кройніка о Русі»
2. «Кройніка о початку і назвиську Литви»
3. «Кройніка о землі Полской»

Цей твір став важливим етапом у розвитку української історіографії, оскільки автор намагався створити цілісну картину історії України від найдавніших часів до своєї сучасності. Софонович використовував широке коло джерел, включаючи літописи Київської Русі, польські хроніки та документи свого часу.

Особливістю «Хроніки» Софоновича є те, що вона стала своєрідним містком між давньоруською літописною традицією та новою козацькою історіографією. Автор приділяв значну увагу козацтву, розглядаючи його як продовжувача традицій Київської Русі.

Літописи «козацьких канцеляристів»: Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки

Особливе місце в українській історіографії другої половини XVII – початку XVIII століття займають так звані козацькі літописи. Вони були створені представниками козацької старшини або канцеляристами і відображали погляди цієї соціальної групи на історію України.

Літопис Самовидця

Літопис Самовидця, написаний у 70-80-х роках XVII століття, є одним з найважливіших джерел з історії Української національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та подій, що відбувалися після неї до 1702 року. Автор літопису, чия особа досі залишається предметом дискусій серед істориків (хоча найбільш вірогідним вважається Роман Ракушка-Романовський), був безпосереднім свідком багатьох описаних подій.

Літопис Самовидця відзначається точністю у викладі фактів та намаганням об’єктивно оцінити події. Автор критично ставиться до дій як козацької старшини, так і простих козаків, засуджуючи надмірну жорстокість та свавілля.

Літопис Самійла Величка

Самійло Величко (1670 – після 1728) створив один з найбільших за обсягом та найдетальніших козацьких літописів. Його праця охоплює період від початку Хмельниччини до 1700 року і складається з чотирьох частин.

Величко, який працював у Генеральній військовій канцелярії, мав доступ до широкого кола документів та свідчень очевидців. Він використовував не лише українські, а й польські, німецькі та інші іноземні джерела, що робить його працю особливо цінною.

Літопис Величка відзначається літературною майстерністю, яскравими описами подій та спробами психологічного аналізу історичних постатей. Автор намагається осмислити причини занепаду козацької держави та знайти шляхи відродження української державності.

Літопис Григорія Грабянки

Григорій Грабянка (? – 1738) створив свій літопис, відомий як «Дійствія презільной брані», у 1710 році. Цей твір охоплює події від найдавніших часів до 1709 року, але основну увагу приділяє періоду Хмельниччини.

Грабянка, який обіймав посаду гадяцького полковника, створив свою працю на основі широкого кола джерел, включаючи документи, свідчення очевидців та попередні історичні твори. Його літопис відзначається патріотизмом, возвеличенням козацтва та його лідерів, особливо Богдана Хмельницького.

Особливістю літопису Грабянки є спроба аналізу причин історичних подій та їх наслідків. Автор намагається осмислити місце України в європейській історії та обґрунтувати право українського народу на власну державність.

Історичні погляди І. Котляревського та В. Каразіна

Наприкінці XVIII – на початку XIX століття в українській історіографії з’являються нові тенденції, пов’язані з впливом ідей Просвітництва та романтизму. Яскравими представниками цього періоду були Іван Котляревський та Василь Каразін.

Іван Котляревський (1769-1838)

Іван Котляревський, відомий як автор «Енеїди» – першого твору нової української літератури, зробив значний внесок і в розвиток історичної думки. Хоча він не створив окремих історичних праць, його творчість мала велике значення для формування національної історичної свідомості.

У своїх творах Котляревський звертався до історичного минулого України, зокрема до козацької доби. Він ідеалізував козацтво як носія національних традицій та свободолюбивого духу українського народу. Особливо яскраво це проявилося в його п’єсі «Наталка Полтавка».

Котляревський розглядав історію України як невід’ємну частину загальноєвропейської історії. Він підкреслював самобутність української культури та її глибокі історичні корені. Його погляди мали значний вплив на формування української національної ідентичності та розвиток історичної науки в XIX столітті.

Василь Каразін (1773-1842)

Василь Каразін, відомий як засновник Харківського університету, також зробив значний внесок у розвиток української історіографії. Його історичні погляди формувалися під впливом ідей Просвітництва та раннього романтизму.

Каразін приділяв велику увагу вивченню історії Слобідської України. Він збирав архівні документи, народні перекази та легенди, намагаючись створити цілісну картину історичного розвитку цього регіону. Особливу увагу він приділяв історії заселення Слобожанщини та формуванню її соціально-економічної структури.

У своїх працях Каразін намагався пов’язати історію України з загальноросійською історією, але при цьому підкреслював особливості історичного розвитку українських земель. Він вважав, що знання історії є необхідною умовою для розвитку національної самосвідомості та прогресу суспільства.

Важливим аспектом історичних поглядів Каразіна було його переконання в необхідності наукового підходу до вивчення історії. Він критикував некритичне ставлення до джерел та закликав до ретельного аналізу історичних фактів.

Підсумовуючи, можна сказати, що українська історіографія у другій половині XVII – XVIII столітті пройшла значний шлях розвитку. Від козацьких літописів, які поєднували літописну традицію з елементами наукового підходу, до формування нових історичних концепцій на межі XVIII-XIX століть. Цей період заклав основи для подальшого розвитку української історичної науки та формування національної історичної свідомості.

Залишити коментар

Опубліковано Максим на 13 07 2024. Поданий під Історія. Ви можете слідкувати за будь-якими відповідями через RSS 2.0. Ви можете подивитись до кінця і залишити відповідь.