Українська історіографія у другій половині XVII – XVIII ст.

Українська історіографія другої половини XVII – XVIII ст. відзначається суттєвими змінами, що були пов'язані з трансформаціями політичного та соціального ландшафту Гетьманщини. У цей період історичні дослідження та хроніки набувають особливого значення, оскільки вони стали основним джерелом знань про події, що відбувалися в Україні. Ця доба позначена активним розвитком літописання та появою визначних історичних творів.

Характерні риси розвитку історіографії в добу Гетьманщини

Основні риси розвитку української історіографії в добу Гетьманщини включають:

1. Актуалізація національної історії: Українські історики звертали увагу на власну історію, прагнучи зберегти пам'ять про важливі події та осіб.
2. Літописання як форма збереження історії: Літописи були основною формою історичних досліджень та мали значний вплив на подальший розвиток історичної науки.
3. Поєднання релігійного та світського аспектів: Історичні твори часто поєднували релігійні мотиви з описом світських подій, що відображало загальне світосприйняття того часу.
4. Розвиток історичної критики: Виникає усвідомлення необхідності критичного підходу до джерел та аналізу історичних подій.

Хроніки. «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича

Одним із визначних творів цього періоду є «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, яка була створена у 1670-ті роки. Софонович, архімандрит Києво-Печерської лаври, зібрав та систематизував різноманітні літописні джерела, створивши таким чином комплексний історичний твір.

Ця хроніка охоплює період від найдавніших часів до кінця XVI ст. і є цінним джерелом для вивчення давньоруської історії. Софонович намагався показати єдність історії Русі, підкреслюючи її важливість для сучасної йому України. Він звертав увагу на події, пов'язані з князівськими династіями, а також на релігійне життя.

Літописи «козацьких канцеляристів»: Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки

Літопис Самовидця

Одним із найважливіших творів козацької історіографії є «Літопис Самовидця», створений приблизно у 1672-1702 роках. Автор цього твору залишився невідомим, але його праця є цінним джерелом для вивчення подій Хмельниччини та ранньої історії Гетьманщини. Літопис охоплює період від 1648 до 1702 року та описує ключові події, пов'язані з національно-визвольною боротьбою українського народу.

Літопис С. Величка

Самійло Величко, автор «Літопису С. Величка», був канцеляристом Війська Запорозького і створив свій твір у 1720-1728 роках. Літопис охоплює період від 1648 до 1700 року і є одним із найдетальніших джерел з історії козацтва. Величко звертав увагу не лише на військові події, але й на політичне та культурне життя. Його праця вирізняється детальністю та аналітичним підходом до опису подій.

Літопис Г. Грабянки

Григорій Грабянка створив свій «Літопис» у 1710-1716 роках, охоплюючи період від 1648 до 1709 року. Грабянка був представником козацької старшини і його літопис відзначається патріотичними мотивами. Він підкреслював значення козацьких воєн та подвигів, прагнучи зберегти пам'ять про героїчні сторінки української історії.

Історичні погляди І. Котляревського та В. Каразіна

Іван Котляревський

Іван Котляревський (1769-1838) – видатний український письменник та громадський діяч, який вніс вагомий внесок у розвиток національної свідомості. Його історичні погляди відображені у творах, таких як «Енеїда» та п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». Котляревський намагався зберегти національні традиції та культуру, підкреслюючи важливість історичної пам'яті.

Василь Каразін

Василь Каразін (1773-1842) – український вчений, громадський діяч та один із засновників Харківського університету. Він активно займався питаннями історії та освіти, виступаючи за розвиток національної науки та культури. Каразін підкреслював важливість вивчення історії для розуміння сучасності та майбутнього України.

Висновки

Українська історіографія другої половини XVII – XVIII ст. є важливим етапом у розвитку національної історичної науки. В цей період створюються значні літописні та історичні твори, які зберігають пам'ять про важливі події та особи української історії. Роботи таких авторів, як Феодосій Софонович, Семен Величко, Григорій Грабянка, а також Іван Котляревський та Василь Каразін, стали важливими джерелами для подальших досліджень та розвитку історичної свідомості українського народу.

Залишити коментар

Опубліковано Максим на 13 07 2024. Поданий під Історія. Ви можете слідкувати за будь-якими відповідями через RSS 2.0. Ви можете подивитись до кінця і залишити відповідь.