Виникнення середньовічної Руської (Української) держави та політика її перших князів (ІХ – 60-ті рр. Х ст.)

Історія становлення та розвитку Руської держави є одним з найважливіших і найцікавіших періодів в історії України. Цей період охоплює час від IX до 60-х років X століття і характеризується формуванням державності, розширенням території, розвитком міжнародних зв’язків та внутрішніми реформами.

Проблема походження Русі в історіографії

Питання походження Русі завжди було предметом гострих дискусій серед істориків. Існує кілька основних теорій:

• Норманська теорія: стверджує, що державність на Русі була принесена варягами (норманами) на чолі з Рюриком у 862 році.
• Антинорманська теорія: наголошує на автохтонному походженні Руської держави, заперечуючи вирішальну роль варягів.
• Хозарська теорія: пов’язує виникнення Русі з впливом Хозарського каганату.
• Києвоцентрична теорія: розглядає Київ як центр формування державності східних слов’ян.

Сучасні дослідники схиляються до думки, що процес формування Руської держави був складним і багатофакторним, включаючи як внутрішні процеси розвитку східнослов’янських племен, так і зовнішні впливи.

Виникнення Руської держави. Князювання Аскольда і Діра

Перші достовірні відомості про Руську державу датуються серединою IX століття. Згідно з “Повістю временних літ”, у 862 році відбулося запрошення варязьких князів на Русь. Проте, ще до цієї дати, в Києві правили князі Аскольд і Дір (860-882 рр.), які, за деякими джерелами, не належали до династії Рюриковичів.

За князювання Аскольда і Діра відбувся перший відомий похід русів на Константинополь у 860 році. Ця подія засвідчила зростання могутності Києва та його прагнення до активної зовнішньої політики. Крім того, за правління цих князів відбулося прийняття християнства частиною київської еліти, що стало важливим кроком у культурному розвитку держави.

Встановлення династії Рюриковичів

У 882 році новгородський князь Олег, який був регентом малолітнього Ігоря (сина Рюрика), захопив Київ, убивши Аскольда і Діра. Ця подія традиційно вважається початком правління династії Рюриковичів у Києві та об’єднанням Північної і Південної Русі.

Олег проголосив Київ “матір’ю міст руських”, що символізувало створення єдиної держави з центром у Києві. Це рішення мало велике стратегічне значення, оскільки Київ розташовувався на перехресті важливих торговельних шляхів і мав вигідне географічне положення для контролю над прилеглими територіями.

Внутрішня і зовнішня політика Олега й Ігоря

Князь Олег (882-912 рр.) проводив активну зовнішню політику. Його найбільшим досягненням став похід на Константинополь у 907 році, який завершився укладенням вигідного для Русі торговельного договору з Візантією у 911 році. Цей договір регулював торговельні відносини між двома державами і забезпечував руським купцям значні привілеї.

У внутрішній політиці Олег зосередився на об’єднанні східнослов’янських племен під владою Києва. Він підкорив древлян, сіверян, радимичів, приєднавши їхні землі до Руської держави.

Князь Ігор (912-945 рр.) продовжив політику свого попередника. У 941 році він здійснив невдалий похід на Константинополь, але в 944 році організував новий похід, який завершився укладенням нового договору з Візантією. Цей договір підтвердив основні положення угоди 911 року, але був менш вигідним для Русі.

У внутрішній політиці Ігор зіткнувся з проблемою збільшення данини, що призвело до повстання древлян у 945 році та його загибелі. Це повстання показало необхідність реформування системи збору данини та управління державою.

Реформи Ольги

Після смерті Ігоря влада перейшла до його дружини Ольги (945-964 рр.), яка правила як регент при малолітньому синові Святославі. Ольга провела ряд важливих реформ, спрямованих на зміцнення централізованої влади та впорядкування системи управління державою:

1. Встановлення “уроків” і “погостів” – фіксованих розмірів данини та місць її збору, що дозволило упорядкувати систему оподаткування.
2. Створення системи адміністративно-фінансових центрів – погостів, які стали опорними пунктами князівської влади на місцях.
3. Регламентація повинностей населення на користь князівської влади.
4. Впорядкування судочинства та встановлення княжої юрисдикції на всій території держави.

Важливим аспектом діяльності Ольги була її зовнішня політика. У 957 році вона здійснила візит до Константинополя, де прийняла християнство. Хоча це не призвело до негайної християнізації Русі, але створило передумови для подальшого поширення нової релігії.

Святослав та його походи

Князь Святослав Ігорович (964-972 рр.) увійшов в історію як талановитий полководець і державний діяч. Його правління характеризувалося активною зовнішньою політикою та численними військовими походами:

964-966 рр. – походи проти в’ятичів і підкорення їх Києву.

965 р. – розгром Хозарського каганату, що призвело до значного розширення території Русі на схід і посилення її впливу в Причорномор’ї.

967-971 рр. – Балканські походи проти Болгарії та Візантії. Спочатку Святослав діяв як союзник Візантії проти Болгарії, але згодом виступив проти обох держав. Ці походи завершилися укладенням мирного договору з Візантією у 971 році.

Внутрішня політика Святослава була менш активною. Він передав управління Києвом своєму старшому сину Ярополку, Древлянською землею – Олегу, а Новгородом – Володимиру. Це рішення заклало основи майбутньої міжусобної боротьби між його синами.

Святослав загинув у 972 році в бою з печенігами на дніпровських порогах, повертаючись з Болгарії.

Висновки

Період IX – 60-х рр. X ст. став ключовим у формуванні Руської держави. За цей час відбулося об’єднання східнослов’янських племен під владою Києва, розширення території держави, становлення системи управління та розвиток міжнародних зв’язків.

Діяльність перших київських князів – Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, Ольги та Святослава – заклала фундамент для подальшого розвитку Русі як могутньої середньовічної держави. Кожен з цих правителів зробив свій внесок у зміцнення державності: Олег об’єднав Північну і Південну Русь, Ігор розширив міжнародні зв’язки, Ольга провела важливі внутрішні реформи, а Святослав значно розширив територію держави.

Проте, цей період також характеризувався певними проблемами та викликами. Система управління залишалася недостатньо розвиненою, що призводило до повстань (як у випадку з древлянами) та труднощів у контролі над віддаленими територіями. Зовнішня політика, хоча й була активною, часто мала характер військових походів, а не стабільних дипломатичних відносин.

Загалом, цей період заклав основи для подальшого розвитку Руської держави, яка досягла свого розквіту за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого в XI столітті. Вивчення цього періоду є основоположним для розуміння процесів формування української державності та національної ідентичності.

Залишити коментар

Опубліковано Максим на 13 07 2024. Поданий під Історія. Ви можете слідкувати за будь-якими відповідями через RSS 2.0. Ви можете подивитись до кінця і залишити відповідь.