«Важливо ратифікувати Римський статут»: юристка про захист прав жінок в Україні
Редактор: Михайло МельникЖінки були й залишаються вразливими до всіх форм порушень прав людини під час війни. Експертка регіонального центру прав людини, юристка Катерина Рашевська розповіла, куди звертатися жінкам, які потерпають від неправомірних дій, як покарати винних, чому важливо Україні ратифікувати Римський статут, чи мають воєнні злочини термін давності. Про це та багато іншого читайте в інтерв`ю Наталії Порощук.
Катерина Рашевська
Фото: Катерина Рашевська/Facebook
Сьогодні темою нашої розмови є порушення прав жінок в контексті збройної агресії Росії проти України. Що взагалі можна вважати порушенням прав, які вони бувають?
Що стосується порушення прав жінок ще з початку українсько-російського збройного конфлікту, то варто розпочати з окупованого кримського півострова. Росіяни порушували право на свободу зібрань, свободу думки, совісті, релігії та право на невтручання в особисте життя. У той же час жінки, які, наприклад, є дружинами кримських політичних в’язнів, тепер вимушені просто тягнути на собі всю сім’ю, не маючи жодного контакту із своїм чоловіком, в яких величезні вироки: 15, 20, 25 років. Тим паче – це така окрема культура, де для жінки дана роль не є притаманною.
Якщо брати період після повномасштабного вторгнення, які порушення найчастіше трапляються?
По-перше, збройний конфлікт ніколи не буває гендерно нейтральним. Часто жінки є мішенню для вчинення злочинів, особливо, коли ми говоримо про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Це самостійний злочин, який має ознаки відразу кількох міжнародних злочинів: і воєнного злочину, й злочину проти людяності, якщо є контекстуальний елемент, навіть злочину геноциду. Тому це широкий спектр. Можна сміливо відкривати Римський статут і дивитися, котрий із злочинів має гендерно обумовлений характер, і як це все прослідковується на прикладі України.
Унаслідок війни права жінок порушуються не лише на території України. Якщо говорити в контексті військовополонених, то щодо них вчиняють протиправні дії. Чи можете розповісти про конкретні випадки?
Коли повертаються наші жінки-військовополонені, або коли повертаються цивільні особи, які перебували в російських місцях ув’язнення, то вони також свідчать і про зґвалтування, й про катування, й про різного роду залякування, знущання, нелюдське поводження.
Те, що зараз пов’язане напряму з діяльністю нашої організації – це депортації дітей. Усе, що стосується повернення депортованих дітей, абсолютно не є гендерно нейтральним процесом. Через російську агресію ми знаємо про обмеження на виїзд чоловіків, тобто організувати такий тріп для батька, по-перше, це й так важко, а по-друге, навіть з міркувань національної безпеки, можуть виникати певні питання. Тому це лягає важким тягарем на жінок, на матерів, бабусь, і вони вимушені проходити в росії задля того, щоб забрати дитину, просто 9 кіл пекла: численні порушення, стартуючи від просто свавільного затримання, понаднормових допитів, залякувань – до випадків примусового оголення, що є також різновидом сексуального насильства.
Які основні проблеми та виклики пов’язані із СНПК (ред. – сексуальне насильство протягом конфліктів) в Україні на сьогодні?
Україна на відміну від РФ дуже просунулася в питаннях, що стосуються СНПК. У нас є стратегія розслідування даних злочинів, у нас є такі адаптовані «жертвоцентричні» підходи до ведення опитування постраждалих. Все це робиться задля того, щоб потерпілі отримали необхідні реабілітаційні послуги і змогли повернутися до нормального життя. У Міжнародному кримінальному суді (МКС) зараз відкрите провадження щодо депортації та примусового переміщення українських дітей, але наскільки нам відомо, і Карім Хан (прокурор МКС) про це говорив на одному із своїх виступів у Раді Європи, для нього пріоритетом також є СНПК. Вони досить активно намагаються розслідувати даний злочин, але багато із постраждалих не готові свідчити сьогодні, і я впевнена, що в майбутньому будемо мати набагато більшу кількість доведених випадків зґвалтувань, ніж маємо сьогодні.
Як визначається і враховується нематеріальна шкода в контексті збитків, і чому це становить проблему для постраждалих, зокрема від зґвалтування?
У нас створений Міжнародний Реєстр збитків (у рамках угоди Ради Європи). Ми фіксуємо певну шкоду, але, на жаль, ми не фіксуємо шкоду, яка є нематеріальною, тобто постраждалі від зґвалтування за тим реєстром нічого не отримають. І коли говорять людині, що той злочинець помер, в якому органі, в якому механізмі, то вона може отримати хоча б відшкодування задля того, щоб продовжити жити. Бо є суттєві відмінності між свідченнями, особливо коли мова йде про літніх жінок, яких зґвалтували. Вони не так хочуть судового рішення, судового вироку, як простих якихось буденних речей: «Вставте мені пошкоджені зуби щелепи і надайте мені медичну допомогу». Для цього потрібні кошти, яких, на жаль, вони не мають.
Держава якось сприяє вирішенню таких проблем? Чи за моральні шкоди будуть виплати?
У вересні минулого року проводилася конференція в Жешуві, де виступала голова цільового фонду для відшкодування шкоди постраждалим. Але жоден процес всередині МКС не піде, доки не буде підозрюваних осіб. Тому процес трішечки заторможений.
Те, що мені відомо по роботі з Офісом Генерального прокурора, всі, хто звернувся, отримали необхідну допомогу та послуги психолога з реабілітації. Однак це не було схоже на систему, оскільки в нас не так багато випадків сексуального насильства. Так само програм компенсації немає. Внутрішній механізм відшкодування виглядає теж досить недосконалим, непривабливим. Коли в нас не буде конкретного такого м’ясистого злочинця з активами в Європі чи хоча б в Україні, хоча б з якимось майном, за рахунок чого можна було б стягнути відшкодування жертви в рамках цивільного позиву, то 0 отримає жертва компенсації. Компенсаційні механізми дуже погано працюють. Ще в контексті відшкодування шкоди, там були намагання надати одноразову адресну допомогу потерпілим від сексуального насильства.
Коли порушують права жінки, куди вона може в першу чергу звернутися? Та як особі довести, що її права було порушено, що потрібно зафіксовувати?
Якщо говорити про сексуальне насильство, то в Офісі Генерального прокурора є стратегія розслідування даних злочинів і протокол, за яким вони діють. Тобто виїжджає така мобільна бригада, у ній різні спеціалісти: лікарі, психологи і, вочевидь, прокурори, які знаходять та ідентифікують таких людей, або ж люди самі до них звертаються. Діють вони за власними методиками. Бо розуміємо, що через пів року після зґвалтування щось фіксувати вже буде не надто доцільно, я навіть не можу припускати, як довести в такий термін, що було зґвалтування. Тому існують інші механізми верифікації подібної інформації, щоб не травмувати людину.
Якщо в постраждалих є можливість зв’язатися із органами влади у будь-який інший спосіб, то передусім це можна зробити через телеграм-боти, за якими можна сконтактувати, навіть перебуваючи на окупований території. І можна звернутися фактично в Офіс Генерального прокурора чи Національну поліцію. Спробуйте просто повідомити, зафіксувати такий випадок. У даній категорії злочинів проти жінок, якщо ми говоримо про СНПК, перевага завжди на території постраждалих.
Порушення прав людини є злочином. Чи мають такі злочини строки давності. Чи може пройти рік, два, і я можу повідомити, що мої права було порушено?
Постраждалі можуть звертатися до правосуддя будь-коли: пройде 5 років, 6, 10 чи 15. Все одно можна заявити, що було вчинене відповідне насильство, і органи влади змушені це розслідувати, відкривати кримінальні провадження, а винна особа має бути притягнута до відповідальності. Воєнні злочини, злочини проти людяності не мають строків давності.
Наприклад, якщо росія порушує права жінок і каже, що вона якісь конвенції не підписала, не ратифікувала. Чи буде це аргументом в суді чи таке не враховують?
Якщо ЄСПЛ (Європейський суд з прав людини) щодо неї немає юрисдикції, то комітет ООН з прав людини до росії має юрисдикцію. Також Міжнародний пакт про громадянські та політичні права є обов’язковим для РФ. Вона ніколи й досі не оспорювала для себе цього міжнародного договору. Там чітко передбачено, що не може бути ніякої дискримінації, що стосується статі. І так само, якщо ми переходимо в цю площину злочинних діянь, у нас є Женевські конвенції. РФ на національному рівні навіть у своїх інструкціях для збройних сил передбачає обов’язкове виконання Женевських конвенцій. Інше питання це те, в цих інструкціях немає чіткого визначення щодо сексуального, гендерно обумовленого насильство. Тобто це потрібно виводити через порушення або зазіхання на гідність цивільного населення, порушення режиму правового цивільного населення. У результаті – це дуже довга історія, яка залишає для росіян лазійку, для того щоб уникати відповідальності.
Інколи в них є таке собі виправдання, що та особа, яка зґвалтувала, вже загинула на війні. Але це не знімає із РФ обов’язок розслідувати даний злочин і притягнути до відповідальності командира, тому що саме командир відповідальний за те, щоби його підлеглі не вчиняли сексуальне насильство. Це хіба у них там винищать всю армію, і вже дойдуть до Шойгу. Навіть Путін як головнокомандуючий також може нести відповідальність. Тобто немає там ніякого виправдання задля того, щоб закривати кримінальні провадження. Я думаю, що все-таки ми дочекаємося процесу на рівні Міжнародного кримінального суду. І дочекаємося ордерів на арешт тим особам, які того заслуговують.
Чи можете ви оцінити реакцію міжнародної спільноти на порушення прав жінок. Та як вважаєте, чи вони достатньо реагують та роблять?
Насправді міжнародне співтовариство хоче робити дуже багато в даному напрямку і в даній сфері. Є багато грантових програм для неурядових організацій, є багато програм для сприяння. Тобто намагаються якомога більше зробити для забезпечення справедливості, для реабілітації постраждалих, для задоволення їхніх унікальних потреб. Але питання в тому, що таких дій недостатньо, щоби попередити акти наступного сексуального насильства на окупованих територіях. Єдиним механізмом задля такого попередження є або рішуча реакція міжнародного співтовариства, як це було з депортацією дітей, ордери на арешти, накладання додаткових санкцій. Скільки санкцій ми знаємо про зґвалтування про СНПК або пов’язане з порушенням прав жінок – 0. Немає санкцій за це. Питання в тому, що це немов дає можливість порушникам стверджувати, що все одно за це нікого не покарають. Тому ось тут є певна прогалина. Єдиним засобом неповторення таких актів є деокупація територій, повернення територій під ефективний контроль України.
Ви згадували Римський статут, як вважаєте, що дасть він Україні, якщо вона його ратифікує? Які позитивні зміни відбудуться?
Вочевидь ми повинні ратифікувати Римський статут, тому що, коли ми говоримо про гендерну складову, є злочини проти людяності, яких немає в українському Кримінальному кодексі. Наприклад, такий склад злочину як примусова вагітність. У нас про це немає жодного слова. Для того, щоб застосувати цю статтю, потрібно спиратись на порушення законів і звичаїв війни, що буде максимально тяжко. Наскільки мені відомо, випадки примусової вагітності в Україні фіксувались.
Якщо брати в широкому контексті, то нині Україна фактично взяла на себе всі обов’язки держави-члена МКС, але не ратифікувала Римський статут, позбавляючи себе будь-яких привілеїв та прав як члена цього суду, і тепер ми бачимо це на конкретному прикладі. Україні критично важливо ратифікувати Римський статут. Ми сподіваємося, що він буде ратифікований якомога швидше, адже очевидно, що без ратифікації Римського статуту Україну не візьмуть до ЄС. Аналогічно було із Стамбульською конвенцією: як тільки мова йде про членство в ЄС, ми ратифіковуємо все, що треба, все, що просять. Тому до Римського статуту також дійде черга. Це допоможе організувати національне законодавство і стандарти міжнародного кримінального права, вочевидь це матиме позитивний вплив і на захист прав постраждалих, у тому числі й від гендерно обумовленого насильства.
На вашу думку, чи достатньо робить наша держава, щоб забезпечити дотримання прав жінок. Бо здебільшого ми говоримо про організації чи людей, які діють на волонтерських засадах. А от зі сторони закону, чи достатньо цього. Що можна у цій сфері покращити?
Що стосується системного надання допомоги постраждалим від сексуального насильства та підтримки жінок, які перебувають у тяжкому становищі у зв’язку з втратою годувальника – усі ці моменти на законодавчому рівні необхідно покращувати. Загалом законом це врегульовано, але на практиці ми бачимо неефективну процедуру права застосування. Що стосується повернення дітей, не можна це все перекладати на жінок і змушувати кожного разу їхати й по одній дитині забирати. Тобто потрібно організувати систему повернення, яка б нівелювала негативний вплив на жінок. Завжди є що покращувати. Україні зараз важливо, доки є сплеск уваги світової спільноти, цим користуватися. Тут потрібно одразу відзначити позитивні ініціативи, які виходять від першої леді. Вона багато працює в даній сфері, і в тому, що стосується СНПК, і щодо захисту прав жінок. Я думаю, що це досить обнадійлива тенденція, де ми можемо досягнути позитивних результатів.
Як можете оцінити присутність жінок у процесах відбудову миру. Чи вона є достатньою?
У нас є спеціальна резолюція Ради безпеки. Україна намагається її імплементувати у національному законодавстві. Коли ми дивимося на Київ, то загалом тут все, як резолюція пише. Коли ж ми опускаємося вглиб регіонів України, то розуміємо, що роль жінок у відповідних процесах є вкрай низькою і потребує посилення їх спроможності. Участь жінок у процесі відбудови миру, в процесах відшкодувань занадто мала й недостатня. В рамках реформи децентралізації можна посилювати спроможність жінок. Без врахування їхньої думки не можна буде говорити про відновлення справедливості.
Автор: Наталія Порощук
Опубліковано