Пухнути з голоду – як це?

Коли людина пухне з голоду – це виникає через накопичення води. Водянкувата пухлість — це набір надмірної рідини в тканинах організму, що проявляється у вигляді набряків кінцівок, обличчя, живота. Медично цей стан називається набряком, або набряком голодного. Під час Голодомору 1932–1933 років це явище стало одним із масових симптомів наближення смерті від повного виснаження. Тисячі українців, які втрачали жирову й м’язову масу, страждали від затримки води в тілі через брак білка, вітамінів і натрію в організмі.

Цей стан був не просто клінічним, а й візуально моторошним: опухлі ноги, які вже не вміщалися в одяг, здутий живіт на тлі кістлявого тіла, спухле обличчя. У народі говорили «розпух від голоду», хоча причина була не в переїданні, як може здатися людині без знання медицини, а навпаки — у крайньому виснаженні. Це була остання стадія білкової недостатності — квашіоркор, стан, при якому тіло намагається зберегти залишки функціональності через утримання води.

У селах Центральної України, особливо на Київщині, Черкащині, Полтавщині, Харківщині, саме ця форма фізичних змін була характерною для сотень тисяч людей. Ці люди вже не могли рухатися, а багато з них вмирали на подвір’ях, в хатах, на дорогах, навіть у полях. Смерть не приходила раптово — вона супроводжувалася довгими днями агонії, що починалася з опухання і завершувалася зупинкою органів.

Причини трагедії: штучно створений Голодомор

Голод 1932–1933 років в Україні не був наслідком природного лиха. Це був навмисно спланований геноцид з боку сталінського тоталітарного режиму. Його метою було зламати опір українського селянства, яке залишалося осередком національної ідентичності, мови, культури, власницького мислення. Колективізація, яку Сталін насаджував по всьому СРСР, наштовхнулася в Україні на масовий спротив. Селяни не хотіли здавати землю та худобу в колгоспи. У відповідь Москва застосувала терор голодом.

Урожай 1932 року був середнім, але не критично низьким. Проте держава встановила нереальні плани хлібозаготівлі — села повинні були віддати не лише весь надлишок зерна, а й усе, що мали на прожиття. Якщо плани не виконувалися, приходили «буксирні бригади», які силою виносили останні продукти з комор, печей, навіть забирали варені страви з мисок. Люди залишалися ні з чим. Будь-яку спробу приховати жменю зерна прирівнювали до «саботажу» — за це карали тюрмою, а часто й розстрілом.

Селянам забороняли виїзд із сіл у міста або в інші регіони в пошуках їжі. На залізницях стояли озброєні патрулі НКВС. У селах проводили «чорні дошки» — каральні списки цілих сільрад, які не виконали плану. Там не лише вилучали все продовольство, а й повністю блокували будь-яку допомогу — навіть торгівлю, навіть медицину. Людей свідомо залишали на смерть.

Ось лише деякі факти, що підтверджують умисність Голодомору:

• Урожай був достатній для виживання, але всі запаси примусово вивозилися
• Офіційно заборонялося надавати допомогу голодуючим
• Заборонялися переїзди між регіонами в пошуках їжі
• Проводилися масові обшуки і конфіскації продуктів харчування
• Існували накази, які блокували постачання будь-якої гуманітарної допомоги в села

Голод охопив не лише сільське населення, а й малі міста, дитячі будинки, лікарні. За різними оцінками, жертвами стали від 3,5 до 7 мільйонів осіб, з яких більшість — українці. Найстрашніше те, що смерть приходила поступово: спочатку зникала енергія, потім — свідомість, а водянкувата пухлість ставала зовнішнім символом наближення кінця.

Люди починали пухнути не від достатку, а від відчаю. На селі з’явилися нові поховальні практики: людей ховали без трун, часто масово, у спільних ямах. Деякі навіть не доживали до поховання — їх тіла збирали санітари або сусіди й везли на підводах. Іноді пухлі люди ще дихали, але їх вважали мертвими. Це був апогей гуманітарної катастрофи, яку організували ті, хто хотів стерти український дух.

В архівах збереглися щоденники, листи, свідчення. Один із очевидців писав: «Ми пухнемо. У мене опухла мати, потім я. Ноги не слухаються, а живіт важкий, мов з каміння. Ходити не можу. Але не їв уже три дні. Молока немає, хліба немає, тільки вода…» Ці слова не можуть залишити байдужим нікого, хто хоча б раз чув про справжню ціну цього геноциду.

Навіть через десятиліття пам’ять про водянкувату пухлість і тіла, що роздувалися перед смертю, зберігається в родинних історіях. Це не просто симптом, а символ трагедії. Дитина, яка пухла й вмирала від голоду в 1933 році — це не жертва стихії, це жертва політики. Саме тому Голодомор визнано актом геноциду українського народу в багатьох країнах світу. І саме тому ми маємо пам’ятати не лише цифри, а й обличчя, тіла, пухлі від злиднів і страждань.

Залишити коментар

Опубліковано Максим на 28 07 2025. Поданий під Відповідь. Ви можете слідкувати за будь-якими відповідями через RSS 2.0. Ви можете подивитись до кінця і залишити відповідь.